26-28.ruДержкомтелерадіо: чиновники та їхні щити
ДЕРЖКОМТЕЛЕРАДІО: ЧИНОВНИКИ ТА ЇХНІ ЩИТИЦьогорічна програма Держкомтелерадіо «Українська книга» позначилася деякими змінами. Зокрема, змінено й удвічі скорочено склад Експертної ради, її очолив сам в.о. Голови Комітету А.Л.Мураховський. Справді, зміни були потрібні і не лише на візуальному чи кількісному рівні. Та, вилучивши з названої ради якусь одіозну фігуру, Партія регіонів аж ніяк не втратила своїх впливів: на ключових посадах залишились потрібні їй функціонери, які реально формують список «прохідної» до програми літератури. А членство у Колегії ще важливіше, ніж у раді, тут одна пані Г.Герман чого варта!
А тепер... О, яка склалась рада! Зверніть увагу: Борис Олійник, Микола Жулинський (він же член Колегії), Олександр Афонін (він же член Колегії)... За винятком кількох осіб, суцільний «генералітет». Отакий непробивний щит виставило чиновництво супроти будь-яких вимог і критичних зауважень на свою адресу. Бо ж, відомо, воно завжди посилається на рішення Експертної ради, хоч та нібито лише громадський дорадчий орган.
З огляду на інтереси чиновників Комітету, це, на перший погляд, начебто непоганий хід, призначений для людського і високого ока. От лише про більшість видавництв, а відтак про автора й читача, не думалося. Бо формує список схвалених до Програми видань усе той же очолюваний Валентиною Бабилюлько департамент, бо генерали наші в цій раді – «весільні». Та й прийом цей уже застарілий, надто добре відомий в Україні, щоб сьогодні хтось на нього повівся.
Відкинути запропоновану книжку – далеко не проста справа. Вона впливає на людські долі і часто набирає трагічних форм. Ось нехай вам розкаже пані В.Бабилюлько, як у розпачі людина може бути готова викинутися з її 7-го поверху. Тим-то альянс «весільних генералів» з чиновниками більш ніж цинічний. Він гріховний. Бо коли ти назвався грибом, то, будь добрий, лізь у кошик. Не доручай комусь іншому вивчати за тебе ті півтори-дві тисячі комплектів паперів і не вельми покладайся на чиновників, а зроби те сам. Так-так, пожертвуй своїм дорогоцінним часом. А то лише зібралися, погомоніли гуртом... і «вирішили» те, що в цілому було вже вирішено.
Може, така наша природа, і літературний герой Калитка – типовий образ для нашого менталітету?.. Бо якщо українці в чомусь і поступаються іншим етносам, то тільки не в прагненні до накопичення. Нам завжди хочеться мати всього більше і більше. Що б то не було: майно, гроші, влада, земля, будинки, крісла, титули, звання, нагороди, членство... Українці люблять почесті, люблять славу. Заради них совісний забуде про совість, обережний про обережність... Ні-ні, слава Богу, це стосується не всіх.
Он похмуро-обережний пан Микола Жулинський. Уже з порога натикаєшся на його насторожений погляд. З Миколою Григоровичем я познайомився дуже давно, правда, земляцьких стосунків з ним не підтримував: надто різнилися наші дороги і цілі. А як про головного експерта довелось почути ще за його попереднього пришестя в Держкомтелерадіо у цій ролі. Пригадую, зателефонував якось до пані Семистяги Т.Л. із докором: «Видавництво запропонувало всього одну книжечку – мою, для діток, а ви її відхилили». Тетяна Леонідівна відразу ж і послалася на вельми авторитетного експерта пана Жулинського. Та я їй не повірив: «Використовуєте як весільного генерала»,– кажу. Тоді пані Семистяга висунула новий аргумент: «Ваше видавництво – приватне»...
А потім пішло-поїхало. Яких лише прийомів не застосовувало чиновництво, аби протягом шести років не допускати мене до програми «Українська книга»! Навіть художню книжку «Священний вогонь» укотре вже відхилило, дарма що її автор – історик, належить до Національної Спілки письменників України, а його твори рекомендували нині покійний доктор історичних наук М.Ю.Брайчевський, доктор філологічних наук С.П.Пінчук, є розширена позитивна анотація кандидата історичних наук В.І.Ткаченка. І пише автор про маловідомий для читача, але надзвичайно важливий період в історії нашого народу – антський. Книжка має не лише пізнавальне значення: вона покликана виховувати в читача почуття патріотизму і людяності.
Так голова Волинського земляцтва Микола Жулинський не побачив повісті волинянина Олекси Палійчука про рідну їм обом Волинь. Ту Волинь, де їхні далекі предки творили ядро найбільшого тоді слов’янського племінного союзу, людність якого піддали жахливому нищенню авари (обри). Дуже сумніваюся, що про цю книжку «за кадром» знав теж волинянин, член Колегії Комітету, президент Національної радіокомпанії України, секретар Національної Спілки журналістів України, член Ради з питань інформаційної політики при Президентові України В.І.Набруско.
То хто ж такий М.Г.Жулинський? О-о, він директор Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ, академік НАНУ, голова Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України, він же очолює Комітет з національної премії України ім. Тараса Шевченка. Як член Колегії, ще виступає впливовим порадником у Міністерстві культури і туризму України, де теж вирішують, кому виділити державні гроші на літературу і куди надходить не менша «скирда» заявок... Господи, де тільки не «членствує» наш всюдисущий і незамінний пан Жулинський!
Або взяти співучо-обережного Володимира Яворівського – члена Колегії Держкомтелерадіо... Він Голова Національної Спілки письменників України, народний депутат України, Голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, велемовний речник своєї партії на телеканалах і т. д. Його обережність знаємо давно. А пізніше… бувало, на силу упіймаєш чоловіка в Спілці: треба, мовляв, підписати листа на видання книжки. А він покрутить у руках твого аркуша і майже зітхне: «Підпиши його вам, то й інші прибіжать…». І як наслідок – допомоги нікому. А ще який забудькуватий!.. Письмово бідкались про те, що роками не можемо пробитися до Програми «Українська книга», а він узяв і стер нашу інформацію з пам"яті.
Егеж, «голос» обережності в обох наших українців різний, та вислід один: марно звертатись до них з конкретними пропозиціями. Перевірено: як з гусаків вода. Але в гурті вони сміливі і не хочуть знати, якими інтересами керувались чиновники, вирішуючи, кому з воронят кашки дати, а кому шийку скрутити. Звісно, за колективної відповідальності не думаєш, який гріх береш на душу.
А насправді, панове «експерти», не варто бути такими довірливими! Вас мало б насторожити вже те, що названі чиновники затято не хочуть відкривати, які саме видавництва вийшли переможцями їхнього конкурсу та яку суму від держави кожне отримало. Це справді серйозно. Не один рік я їх у своїх статтях до такої прозорості закликаю, але так нічого і не домігся. Зате на моєму моніторі, наче суворий швейцар, почав з’являтися (і ще довго отак вигулькував) червоний восьмикутник з білим написом усередині STOP. Та вже по-нашому, але теж червоними: «У Вас немає достатніх привілеїв для доступу до даного ресурсу», тобто на сайт Держкомтелерадіо. Але я туди все-таки заходив. Очевидно, у декотрих чиновників не було «достатніх привілеїв» це мені заборонити.
Пішла вже на пенсію згадана Т.Семистяга, але «справа її живе». І житиме – запевняю тебе, дорогий читачу. Бо хоч круть хоч верть, а без люстрації тут не обійтися. От лише такий люстратор на владному олімпі поки що не висвітився.
Чиновник – за своїм психологічним покроєм теж людина обережна. Коли йому сподобалась посада, він намагається її зберегти за будь-якого Кабінету Міністрів й усуває найменші причини, що, на його полохливий погляд, цьому перешкоджають. Але якщо такий чиновник уже добре вигрів своє місце або має високого покровителя, він стає зухвалим. У нього виразно прорізуються владні зуби, і вже хочеться показати силу, скажімо, «провчити» якогось газетного критика чи то пак порадника з демосу. А от компліментарний матеріал, навпаки, викликає в нього приємні емоції, що легко проводять прізвище його автора у «прохідний» список.
Таких чиновників треба називати по імені, особливо тоді, коли вони невгавають у своїй примітивній злостивості. Обов’язково називати навіть за умови, що контроль у нашій державі дуже слабкий, і десь там дуже високо не читають україномовних газет.
Так само треба переглянути наші оцінки та підходи до породи людей з гіпертрофованим марнославством – до «генералітету». Адже практично з ними не можна вирішити елементарних питань: то комусь передоручають, то просто відмовчуються, то рідко піймаєш такого на основному робочому місці. Але все-таки жевріє у мені якась частка корпоративної солідарності, тому й раджу іменитим колегам по перу так легко не підставляти себе комусь у ролі щита.
Не раз я задумувався, що нам робити з тими «незамінними», і звідки вони, такі спритні та невситимі, беруться? Віднести їх до особливого типу «індиго» не можна: не та генерація. Може, інопланетяни?.. Декотрі уфологи твердять, ніби вже тисячі їх живуть посеред нас... Але тоді треба погодитися, що вони насправді мають зовсім іншу, замасковану, природу. Скажімо, в натурі то якісь істоти-дракони, бо кожний повинен мати багато голів, щоб водночас вирішувати багато справ, та й... одної пари сідниць тут замало. Адже на таку філософську категорію, як Час, вони вплинути не можуть за будь-якої форми... Насправді пояснення дуже просте, перевірене людським досвідом: коли забагато взяв на себе справ, належної віддачі не буде ніде.
Дещо дивує мене поява у цій «когорті» Голови правління Українського фонду культури, члена Комісії державних нагород і геральдики, члена Наглядової ради Київського національного університету імені Тараса Шевченка, поета Бориса Олійника. Зрозуміло, що «перетряхувати» паперову скирду він теж не буде. Тоді навіщо?.. Пишіть, добродію, свої високохудожні вірші, діліться мудрими думками. Ось що ми, прості смертні, від вас чекаємо!
Та є у добірному товаристві чоловік іншого ґатунку. Його так само завзято рвуть на всі боки і за ним ховаються. Це вельми практичний пан Олександр Афонін. Ще б пак: він «прєдставітєльний мужчина», часто виступає по телебаченню, та головне – очолює Експертну комісію з питань книговидання і бібліотечної справи Національної Ради з питань культури та духовності при Президентові України. Он який щит! …Ну, то чого тобі, Олексо, марно цвіркати?! Кажеш, він зацікавлена особа, тому не може бути ні експертом, ні членом Колегії. Бо він президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів? Безпосередньо лобіює підприємства свого об’єднання?.. Та говори хоч до гикавки – хто на це зважає?!
Можна поспівчувати експертові Держкомтелерадіо А.В.Чебикіну – ректорові Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, керівникові майстерні вільної графіки, президентові Академії мистецтв України, професору, народному художникові України. Його, як і Жулинського та Афоніна, пощастило знайти ще й у складі Колегії Міністерства культури і туризму України. А от зі складом Експертної ради тут складніше – вельми сувора таємниця.
Чи ж є вихід з наведеної ситуації? Авжеж є. Людей треба добирати за коефіцієнтом корисної дії, тобто одних, що МОЖУТЬ працювати, других, що БУДУТЬ працювати. В Департаменті видавничої справи та преси мають бути більш ерудовані чиновники, які цікавляться літературним процесом у країні, а в Експертній раді – необтяжені багатьма обов‘язками літератори й науковці, люди, які ще не захворіли на марнославне верхоглядство. Запевняю: в Україні таких дуже багато, і за ерудицією вони нітрохи не поступаються названим «генералам». Одне слово, потрібні «розумні бджоли».
Також нічого не треба приховувати: програма «Українська книга» повинна бути прозорою, тобто переможені мають право знати, які видавництва стали переможцями і на які суми. На жаль, про це не мовиться у Наказі А.Л.Мураховського за №17 від 23 січня 2009 року "Про забезпечення оприлюднення у мережі Інтернет інформації щодо діяльності Держкомтелерадіо". Ба й письмовий запит на цю тему Комітет ігнорує.
Два роки тому «Телекритика» повідомила серед інших і про таке доручення тодішнього віце-прем΄єр-міністра з гуманітарних питань Дмитра Табачника: «Провести нараду видавців з приводу програми «Українська книга» (березень – квітень) і запропонувати чіткі критерії формування програми, забезпечивши її прозорість. Досить розглядати програму «Українська книга» як годівницю і весь час сперечатися про критерії – критерії необхідно опублікувати в квітні-місяці». Відразу подумалося: справедливі слова. От лише далі слів справа не рушила: «годівниця» лишилася.
Останні події чітко показують, що келійне свавілля чиновників з Держкомтелерадіо зайшло дуже далеко: є фізично потерпілі люди. Як повідомили Інтернет-видання, вдруге побито заступника Голови Комітету Василя Шевченка, який курує програму «Українська книга». Не беруся захищати чи, навпаки, звинувачувати самого потерпілого – нехай у тім розберуться правоохоронні органи, але незаперечним лишається факт: сам В.Шевченко став жертвою неправильної системи розподілу державних коштів, виділених на цю програму. Чи міг він її вдосконалити, чи намагався це зробити? – ми не знаємо. Але на Банковій та на Грушевського зобов’язані дізнатися і вжити належних заходів.
Гей, читачу! Ти вже не перший рік є свідком затяжної моєї боротьби з чиновництвом Держтелерадіо за право видати книжку державним коштом. Лишайся таким і далі – якщо не союзником, то хоч спостерігачем. Разом і лік будемо вести бойовим літам, разом і «реєструватимемо» тих чиновників, їхні захисні та наступальні операції, засоби. Знай: нездоланних щитів у них немає, сам чиновник теж не «заговорений» від справедливого слова. І даремне вони упиваються своєю безкарністю. Як мовлять філософи й поети, всіх неодмінно розсудить Час.
Олекса Палійчук.
Сайт: paliychuk.ho.ua
Олекса Палійчук – історик, письменник, журналіст. Проживає у Києві. Пише для дітей та дорослих. Його персональний літературний сайт: paliychuk.ho.ua
Отзывы и комментарии